Бетховен, Брамс, Дебюссі. Сонатний вечір

Програма:

• Людвіг ван Бетховен. Соната для віолончелі і фортепіано Ля мажор, тв. 69 (1808)
• Йоганнес Брамс. Соната для віолончелі і фортепіано № 1 мі мінор, тв. 38 (1865)
• Клод Дебюссі. Соната для віолончелі і фортепіано ре мінор, L. 135 (CD 144) (1915)

Виконавці

• Денис Литвиненко — віолончель
• Олег Кирилюк — фортепіано

«…щоб довести, хай і в малому, що навіть тридцять мільйонів “бошів” не знищать французьку думку»

Віолончельну Сонату Клод Дебюссі писав у 1915 році під час Першої світової війни, вже важко хворий на рак, але попри все він бачив у ній свідчення живучості французької культури. Композитор звертається до ясності й стриманості французького бароко, і водночас Соната — це один із його найсміливіших творів. Віолончель тут вдається до різких прийомів: жорсткого pizzicato, скляного звуку sul ponticello, високих летючих флажолетів, навіть імітує спів ляльки-П’єро під стилізований гітарний акомпанемент. Коротка, з несподіваними спалахами й раптовими змінами темпу.

У Сонаті Йоганнеса Брамса ми почуємо зовсім іншу музику: густу, теплу, по-осінньому забарвлену. Композитор присвятив її віденському вокальному педагогові й аматору-віолончелісту Йозефу Ґензбахеру — тому самому, який під час спільної гри поскаржився, що не чує себе за роялем, на що Брамс відповів: «Пощастило!» — і заграв ще гучніше. Соната має незвичну форму: у ній немає повільної частини, зате фінал збудований як сувора фуга, тема якої близька до бахівського «Мистецтва фуги».

Завершує концерт Соната Людвіга ван Бетховена — найсвітліша з його віолончельних сонат, написана 1808 року, того самого, коли з’явилися П’ята й Шоста симфонії. Вона відкривається соло віолончелі, а далі два інструменти сплітаються, ніжно оздоблюючи партію іншого. Стрімке скерцо перекидає матеріал від одного до другого, а перед фіналом Бетховен ставить крихітне adagio на вісімнадцять тактів — мить широкої, з відтінком гідної скорботи лірики, за якою настає світлий, енергійний фінал.

У цих сонатах немає головного інструмента. Віолончель і фортепіано весь час міняються ролями, передають одне одному тему, ведуть і поступаються. Це і найцікавіше — саме стежити, ловити мить, коли голос переходить від струн до клавіш, спостерігати за розмовою двох рівних співрозмовників, у якій щоразу не знаєш, за ким буде наступне слово.