Мистецтво легкості

Виконавці:

• Ярослав Ракущинець, баритон
• Дмитро Бабій, флейта
• Ростислав Васильєв, кларнет
• Ростислав Федина, фортепіано
• Студентський симфонічний оркестр Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка
• Тетяна Лисенко-Дідула, диригентка

Програма:

• Вольфґанґ Амадей Моцарт. Увертюра до опери «Весілля Фігаро»
  • Арія Фігаро з опери «Весілля Фігаро» «Non piu andrai farfallone amoroso»
  • Концерт для флейти з оркестром соль мажор (І частина)
  • Концерт для кларнета з оркестром ля мажор (ІІ частина)
• Джоакіно Россіні. Увертюра до опери «Італійка в Алжирі»
• Вольфґанґ Амадей Моцарт. Концерт для фортепіано з оркестром № 20 ре мінор

Легкість у музиці — найважче, що буває. Здається, ніби вона дається сама собою, але за кожною увертюрою Моцарта стоїть точність швейцарського годинника. Цей вечір зібрано навколо відчуття легкості — грайливої, окриленої, святкової.

Відкриває концерт Увертюра до «Весілля Фігаро» — кілька хвилин стрімкого руху, де оркестр ніби й не торкається землі. За нею — арія Фігаро «Non più andrai», де Фігаро проводжає юного Керубіно на військову службу. 

Далі — двоє солістів-духовиків. Концерт для флейти соль мажор Моцарт написав 1778 року на замовлення флейтиста-аматора Фердинанда Дежана, і попри власні скарги, що флейту він не любить, композитору вдалася одна з найсвітліших партитур у репертуарі інструмента.

У другій частині Концерту для кларнета ля мажор легкість на мить поступається місцем іншій емоції. Це один з найзнаменитіших повільних епізодів Моцарта взагалі, написаний у останній рік його життя. Музика проста й глибоко лірична, у якій спокій і туга невіддільні.

Увертюра до «Італійки в Алжирі» Джоакіно Россіні повертає вечір до грайливих леліток. Россіні — майстер музичного гумору, і ця увертюра вся побудована на очікуванні: тиха, лукава, з фірмовим россінівським крещендо, що розганяється до сяючого вибуху.

Наприкінці концерту слухачів чекатиме різкий поворот — Концерт для фортепіано № 20 ре мінор. Це один з двох мінорних фортепіанних концертів Моцарта і чи не найдраматичніший з усіх двадцяти семи. Тривожне, бурхливе відкриття, тривога, яка не знає легкого виходу. Романтики обожнювали цей твір — Бетховен написав до нього власні каденції і часто грав його сам. Після вечора легкості він звучить як нагадування: Моцарт ніколи не був лише світлим.